СОЛІДАРНІСТЬ ЯК РЕСУРС ВІДНОВЛЕННЯ: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ДОСВІД

Анотація

Стаття досліджує феномен суспільної солідарності як критично важливого соціального та ціннісного ресурсу для післявоєнної відбудови та стабілізації України. Наголошується, що процес відновлення є не лише технічним чи економічним, а передусім соціальним і ціннісним викликом, що вимагає зміцнення інфраструктури довіри та спільної відповідальності.
Проаналізовано ключові теоретичні підходи до солідарності – від функціоналізму (Е. Дюркгайм, Т. Парсонс) та критичної теорії (Ю. Габермас) до концепцій соціального капіталу (Р. Патнем) і мережевого суспільства (М. Кастельс). Виокремлено необхідність переходу від бондингу (внутрішньогрупових зв’язків) до бриджингу (горизонтальних зв’язків між різними групами) для забезпечення інклюзивного відновлення.
Емпірична частина статті фокусується на двох ключових сферах прояву активної солідарності: волонтерському русі та реінтеграції ветеранів. Встановлено, що волонтерство є найпотужнішим проявом горизонтальної солідарності, що демонструє добровільність, безоплатність та суспільну користь, причому значну частину волонтерів становлять внутрішньо переміщені особи, що свідчить про унікальну модель взаємної інтеграції. Водночас, реінтеграція ветеранів визнана громадським сектором ключовим суспільним викликом (Chatham House, 2024), що перетворює солідарність на ресурс суспільного зцілення та колективного переосмислення досвіду.
Зроблено висновок про те, що «мобілізаційна солідарність» воєнного часу, що підтримувала стійкість, має бути трансформована в інституціоналізовану «відбудовчу» солідарність, щоб подолати ризики соціальної диференціації та негативізму у відносинах між суспільством і державою. Солідарність стає не просто реакцією на кризу, а цінністю нового суспільного договору, який забезпечить людиноцентричне, інклюзивне та стале відновлення України.