ОСОБИСТІСТЬ ТА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ В ЖИТТЄВОМУ СВІТІ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Анотація

Актуальність цієї статті зумовлена потребою в науковій рефлексії принципово нових соціокультурних процесів «умов постмодерну». Виникнення предметної і проблемної сфери інституціоналізаційних досліджень із кінця ХХ ст. і дотепер демонструє постійне зростання, що свідчить про те, що триває розвиток постмодерністської філософії, яка аналізує трансформацію цінності соціокультурного статусу індивіда й соціополітичних інститутів влади та авторитету державності. Дослідження процесів інституціоналізації в умовах суспільства постмодерну здійснюється в рамках системного аналізу й спирається на праці Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза, Ю. Габермаса, М. Вебера, Д. Норта, Е. Дюркгайма та інших авторів. Метою роботи є репрезентація особливостей процесу інституціоналізації в постсучасному західному суспільстві та аспектів взаємозв‘язку індивіда та інституціоналізації в трансформаціях постмодерну.
Аналіз соціокультурного життя та життєвого світу індивіда здійснюється із залученням культурних феноменів, інтелектуального середовища й дискурсів постмодерну з акцентом на основній суперечності інституціоналізації: невідповідність системи нормативної організації суспільства та життєвого світу індивіда. Звідси можна зробити загальний висновок про те, що від того, наскільки швидко буде долатися ефект державної інституціональної організації, залежить швидкість розвитку особистості індивіда, академічного середовища й суспільства загалом.
Висновки можуть охоплювати такі домінуючі аспекти: швидкість подолання ефекту бюрократично-державної інституціональної організації прямо впливає на темпи розвитку особистості, нації, інтелектуального середовища та суспільства загалом. Серед негативних наслідків інституціоналізму варто виокремити недостатній інтелектуальний розвиток індивіда, сповільнення академічних досягнень, проблеми з розумінням блага і справедливості, а також зростаюча залежність індивіда від структур інститутів та положень інституціоналізації.